Неминуча війна або вікно можливостей: думка вчителя про посткарантинну освіту

Батьки та вчителі на межі масштабного конфлікту – коли відновиться навчання після карантину, вони або перетнуть цю межу, або зроблять крок назустріч один одному, щоб разом добитися позитивних змін в освіті. Про це у статті для ГО «Освітній маркер» пише харківський учитель Володимир Сокол. Він викладає у НВК № 106  ім. В.О. Кисіля, має понад 20 років педагогічного досвіду та є єдиним у місті учителем початкових класів, який пішов добровольцем в АТО. Володимир Сокол чесно та публічно висловлює свою думку, якою б «незручною» вона не була. Зауважимо: його міркування може не співпадати з вашим, але воно заслуговує на увагу!        

Зараз дуже парадоксальний час: школи є, а освіти немає; батьки є, а виховання немає; держава є, а державного мислення немає.

І в цьому головна лінія розлому докарантинної, карантинної і посткарантинної освіти (саме такі віхи сучасної освіти тепер будуть у дискусійному полі), а також стосунків між батьками та вчителями, що доходять іноді до асоціальних проявів. Батьки та вчителі добирають сотні аргументів, щоб довести опонентові свою правоту, проте практично не знаходять часу обговорити загальні константи й установити майданчики для примирення. Дорослі програють – «виграють» діти: дисонанс у підходах дозволяє їм маніпулювати групами впливу і досягати своїх цілей – зниження активного тиску на них задля залучення до світу науки і гідної культури. І, як не дивно звучить, виграє влада, послабляючи авторитет учителя і знімаючи з себе відповідальність за підтримку рівня освіти та переспрямовуючи соціальний гнів батьків з владних коридорів у коридори шкіл і садків. Відбувається гібридна війна між учнями, батьками та вчителями, де групи тимчасово займають лідируючі позиції, заважаючи тим самим одній групі домінувати і встановити уніфіковані правила гри. При цьому, я підкреслюю, ми всі вважаємо, що освіта – це трикутник: батьки, учні, вчителі. Проте влада (адміністрації, департаменти, служби) утворює додаткову грань у конструкції освіти, що відразу дає широке поле для маніпуляцій, підміни понять і зміщення важливих акцентів.

Карантин – це чинник, який вніс зміни незалежно від бажання груп впливу, згаданих вище. Проте вихід з карантинного режиму (і майбутня робота в цьому режимі у разі 2-ї або 3-ї хвилі захворюваності) все одно проходитиме згідно з уявленнями, настроями як батьків та вчителів, так і влади. Чому у даному контексті я не включив дітей? А їх, як завжди, ніхто ні про що не запитує, тому ця група діє спонтанно, інтуїтивно і дуже болісно, хоча за наявності професійного пулу психологів і соціологів її можна легко прорахувати.

Але в прийдешній сутичці між батьками та вчителями, за потурання  профільних департаментів і владних структур, «освітня» доля дітей мало кого цікавить. І тут дуже важливо відзначити, що школа все ж є допоміжним засобом, вторинною ланкою у вихованні та освіті дітей. Саме з сім’ї йдуть засади, традиції, звички, деформації та конформації способу життя. Саме сім’я починає і «завершує» виховання і формування людини в дитині, а школа лише посилює, гармонізує і підживлює знаннями та навичками зростаючий інтелектуальний та емоційний організм дитини. І коли вчителі стикаються з нерозумінням батьківських обов’язків, із перекосами у внутрішньосімейних конструкціях виховання і розвитку, відбувається перетікання функціонала та відповідальності з сім’ї на школу, на того ж вчителя. В результаті він виконує роль не тільки тьютора і ментора, але й лікаря, поліцейського, батька, соцпрацівника тощо. Звідси посилення протистояння між школою та батьківською спільнотою, звідси загострення протиріччя відносно розмежування функціоналу та побоювання кожної сторони щодо нехтування базовими потребами дитини, від харчування і захисту до освіти та виховання.

Це стало очевидно навіть на прикладі карантинного часу, коли батьки дуже часто нехтували здоров’ям дітей, гуляючи зграями у дворах з ними (без масок), зі своїм плачем про бідних дітей, які задихаються  в квартирах, абсолютно не розуміючи, що задихатися діти будуть потім у реанімації з апаратами штучної вентиляції легенів, і десятки тисяч гривен підуть на їх лікування…

Вчителі бездумно стоїчно таємно виходили на роботу, виконували розпорядження влади щодо роздачі масок або писали нікому не потрібні плани робіт, доводячи владі свою лояльність і виконавчу покірність. Намалювавши в докарантинний час високі відсотки з оволодіння ІКТ у запліснявілих інститутах післядипломної освіти, вони у карантин сховалися за вайберами і гуглами та завалили учнів сотнями завдань, навіть методологічно не визначивши можливість їх виконання і наплювавши на обґрунтованість і розумність надісланих матеріалів, намагаючись довести  всім, що вони, вчителі, роблять усе можливе… Щоб журнал виглядав гарно і не дай боже їх звинуватили у бездіяльності! Щоправда, ця діяльність у багатьох викликає чимало  питань, тим самим підставляючи під удар взагалі компетентність усіх гідних викладачів і даючи привід батькам, дітям і тим паче владі з ще більшою силою познущатися з учителя.

Ми ще станемо свідками дуже неприємних моментів, коли буде не обговорення проблематики, а відвертий остракізм учительства, незважаючи на титанічну працю та дуже виснажливу і чесну самовіддачу багатьох педагогів (пошук відьом і гнів по відношенню до телеуроків це продемонстрував).

Отже, влада нездатна (навіть міністра освіти «не можемо» знайти), батьки різновекторні, частина вчителів не вміє (а деякі з них не хочуть – у ХХІ столітті «ввімкнути» комп’ютер), діти спостерігають і манкірують, і всі при цьому маніпулюють, намагаючись виправдати свої слабкі сторони.

Покритикував… а як же бути, які контрдії? ОБ’ЄДНУВАТИСЯ. Так, незважаючи на мінуси, різночитання, нездатність – об’єднуватися. У групи з лобіювання своїх інтересів, із захисту своїх прав і переконань, із відстоювання своїх принципів. Знаєте, до недавнього часу на уроці говорили дітям: «Давайте розділимося на групи і попрацюємо над…». Зараз установка інша: «Давайте об’єднаємося в команди і попрацюємо над…».  Учителі повинні об’єднатися і добиватися внутрішнього комфорту, відповідності та справедливості в навчальному закладі та при побудові стосунків із батьками. Батьки повинні об’єднатися і домагатися дотримання первинних норм безпеки і освітньої політики та етики, але й самі при цьому зобов’язані не порушувати ці норми. Громадські освітні організації можуть об’єднатися і наполягати на виконанні владою  соціальних гарантій, а також захищати членів своїх організацій. І при цьому ситуативно всі повинні об’єднатися та вирішити: а) що вчити, б) чим вчити, в) навіщо вчити. Треба переглянути освітні програми і Стандарти, треба проаналізувати інструментарій (підручники, електронні навчальні засоби, рекомендації та грифи), необхідно зрозуміти «Quo vadis» (навчаємо для людини або держави? Враховуємо сім’ю і що це таке у сучасному світі чи орієнтуємося на псевдодетиноцентризм?).

І чим чеснішим, нехай навіть болючішим, буде обговорення, тим швидшим буде одужання й оновлення. Саме зараз з’явилося вікно можливостей, яким мусимо скористатися!

Вчителям треба терміново зробити глибоку аналітику, переосмислення і модифікацію освітніх процесів, лобіювати свої інтереси, спрямувати зусилля на сучасні виклики, а не на архаїку методичних вимог. Батькам треба групуватися і виробити внутрішні механізми ухвалення рішень на користь освітніх інституцій! (не оцінки виривати від вчителів, турбуватися про реальну якість знань своєї дитини) та інтересів сім’ї, а також перевести дискусію в правове поле коректності й розумності з можливістю критичного підходу до проблем як усередині, так і поза їх впливом. Дітям через батьків, через інституції шкільних омбудсменів і дитячих громадських організацій треба донести на розгляд дорослих свої пропозиції, але в той же час зрозуміти, що принцип будь-якого навчання – самостійність і вдумливість. При цьому необхідно, не боячись влади і не прогинаючись під неї, доводити необхідність перенесення багатьох позицій навчання і виховання на нові плацдарми, а також вимагати реальної модернізації технічного й технологічного процесів у закладах освіти. Щоправда, все це можливо здійснити за базових умов, що ми будемо дисципліновані та адекватні, при цьому припинимо вкладати кошти в стіни, а почнемо вкладати в людей.

Як це зробити покроково, пропоную обговорити в наступних публікаціях.