Рік тому – 19 січня 2019-го – набув чинності закон щодо протидії булінгу. Наразі цей надважливий документ залишається Колоссом на глиняних ногах, бо досі не затверджені механізми його застосування, а робота з профілактики цькування де-факто не проводиться. Що стало на заваді реалізації закону, пояснює одна з його розробників юристка Олександра Падучак у своїй статті в «Юридичній Газеті».
Те, що поняття булінгу нарешті з’явилося у правовому полі, безперечний плюс. Як і те, що проблема цькування у школах отримала величезний резонанс і широко обговорюється в суспільстві. Однак самими балачками та штрафами булінг не подолати.
«Добре, що у нас вже навіть діти знають, що таке булінг (цькування), який він травматичний для всіх учасників. Погано, що лише від цих знань ситуація не покращується, оскільки у переважній більшості учасників освітнього процесу відсутні головні знання та навички — що робити, щоб не було булінгу», – зазначає експертка.
Найдієвіший спосіб мінімізувати це явище – профілактика. Та саме в цій сфері Україна наразі зазнає фіаско. На думку Олександри Падучак, застосуванню закону щодо протидії булінгу заважають такі фактори:
- відсутність підзаконних нормативних актів;
- відсутність загальнодержавних антибулінгових профілактичних програм;
- відсутність в закладах освіти психологів, соціальних педагогів або їх надмірна завантаженість;
- незнання, куди звертатися за юридичною допомогою;
- протистояння школи та батьків замість кооперації та координації зусиль у питаннях протидії булінгу;
- слабка комунікація закладів освіти з органами поліції та іншими органами влади;
- відсутність системної роботи щодо подолання проявів булінгу та домашнього насильства.
Досі не затверджені три ключові документи: план заходів, спрямованих на запобігання та протидію булінгу в закладах освіти, порядок реагування на випадки цькування та порядок застосування заходів виховного впливу.
«Відсутність вказаних підзаконних нормативних актів значно ускладнювала процес реалізації Закону, який окреслює лише загальні засади регулювання відповідних відносин. Отже, у закладів освіти виникало безліч запитань щодо формування планів антибулінгових заходів, виявлення випадків булінгу, інформування про них, порядку формування, функціонування та повноважень комісії з розгляду випадків булінгу в закладах освіти тощо. Сподіваємося нарешті побачити ці довгоочікувані документи для забезпечення належної реалізації норм Закону», – пише юристка.
Іншою великою проблемою є відсутність в Україні загальнодержавних антибулінгових профілактичних програм.
«У зв’язку з цим профілактична робота, яка повинна бути «серцем» протидії булінгу, в більшості закладів освіти має суто формальний характер. Відсутність системних навчальних програм для вчителів, дітей та батьків, спрямованих на вироблення компетентностей та навичок ненасильницької поведінки, підвищення рівня емоційного інтелекту, зводить нанівець всю роботу з протидії булінгу», – констатує експертка.
Ситуацію ускладнює те, що в закладах освіти не вистачає психологів і соціальних педагогів. Аналітичні матеріали МОН свідчать: у 2018/2019 навчальному році кількість фахівців психологічної служби становила 22 783 особи, з яких практичні психологи — 14 918 осіб (62 % від загальної потреби), соціальні педагоги — 7 050 осіб (49 %). Середній показник від потреби наявних ставок психологів і соцпедагогів становить понад 57 %.
Неефективно застосовується закон і в плані притягнення до відповідальності за булінг. Хоча Олександра Падучак наголошує: головна функція цього закону – не карати, а забезпечити умови для безпечного та дружнього освітнього середовища, в якому немає місця цькуванню.
За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, станом на 09.12.2019 р. суди розглянули 316 справ про булінг, і менш ніж по половині цих справ (123) було винесено рішення про накладення стягнення (штраф, громадські роботи або попередження). Решту справ судді відправили на доопрацювання поліції, закрили за відсутністю складу правопорушення або у зв’язку зі спливом строку позовної давності. У 6 % випадків суд обмежився усним зауваженням.
Те, що майже кожна третя справа відправляється на доопрацювання, свідчить про неналежний рівень знань положень законодавства представниками правоохоронних органів, вважає юристка. А те, що майже кожна четверта справа закривається у зв’язку з відсутністю складу правопорушення або спливом строку позовної давності, у більшості випадків є індикатором неналежного рівня кваліфікації представників правоохоронних органів, які займаються розслідуванням відповідних справ.
«Окрім того, багато нарікань до змісту протоколів, які є одними з найважливіших доказів, що досліджує суд. Суть адміністративного правопорушення викладається в загальних рисах без конкретизації об’єктивних ознак складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 173‑4 КУпАП. Зокрема, у протоколах не зазначається, які саме насильницькі дії були вчинені порушником стосовно потерпілого, які наслідки викликали вказані дії у потерпілого та чи були вони взагалі, чи мало діяння систематичний характер, якщо так — то в який період часу, з конкретною вказівкою на час кожної події тощо», – зазначає Олександра Падучак.
Підбиваючи підсумки першого року реалізації закону щодо протидії цькуванню, експертка закликає всі зацікавлені сторони об’єднатися під лозунгом «Разом проти булінгу!» та спільними зусиллями створити безпечне освітнє середовище для наших дітей.
Останні коментарі