Якщо є велике бажання батьків і готовність вчителів, то можна навчити читати й рахувати навіть дитину, яка не розмовляє. Підтвердження тому – історія 10-річної Яни, яка має синдром Дауна та вже більше року навчається в інклюзивному класі. Якщо ж педагогічний колектив не налаштований на роботу з інклюзивним учнем і не лояльний до його особливостей, у дитини може сформуватися відраза до навчання. Саме так сталося з 10-річним Петею, у якого аутизм. Історії цих двох дітей розповідає у своїй статті на порталі «Нова українська школа» журналіст Марія Марковська.
З 8 до 9 років Петя вчився у спеціалізованому інтернаті. Після того, як дитина замкнулася та стала втрачати інтерес до навчання, хлопчика перевели до звичайної школи – в інклюзивний клас. Але й тут Петі не вдалося адаптуватися: з часом він почав уникати інших дітей та відмовлятися від занять.
«Я зіштовхнулась з тим, що керівництво школи не курує цей процес. Не виходить у вчителя – ну і хай буде так», – розповідає мама хлопчика Світлана.
Жінка просила вчительку про те, щоб Петя відвідував принаймні кілька занять, якщо не вдається всі, але отримала відмову. Зараз хлопчик тільки числиться в школі – він навчається дистанційно. За словами його мами, відколи Петя не з’являється у школі, жодного разу ніхто не зателефонував і не запитав, де хлопчик і що з ним. Нині Світлана шукає навчальний заклад, який би прийняв її сина. Також жінка планує опанувати професію корекційного педагога, щоб викладати в інклюзивному класі та навчати Петю.
А ось історія «сонячної» дівчинки Яни, навпаки, надихає та дає надію на те, що інклюзивна освіта в Україні все ж таки приживеться. Адже дитині, яка взагалі не розмовляє, вдалося не тільки подружитися з однокласниками, але й навчитися читати, писати і рахувати. Передусім це заслуга Яниних мами і тата, які цілий рік наполегливо готували доньку до школи, використовували альтернативні навчальні методики, проводили роз’яснювальну роботу серед батьків інших дітей. Щоб створити у класі доброзичливу й дружню атмосферу, матір Яни раз на місяць організовує спільні позашкільні заходи.
«Ми і на скеледром ходили, і у фітнес-клуб з басейном, і на майстер-клас з миловаріння. Мені важливо, щоб це все було не в школі. Водночас, найважливішим було не те, що буде на місці, а як ми туди доїдемо. Цікаво, хто з ким сів, хто кому руку дав. Коли 21 березня, на День людей із синдромом Дауна, я організовувала таке дозвілля, то прийшло 90 % дітей з класу. Їх – 22. А ще – 20 батьків і 3 вчителів», – зазначає Ірина.
Коли Яна йшла до школи, асистент вчителя в інклюзивному класі мав тільки півставки – це 3 уроки на день. Тому перші три уроки з дівчинкою була асистентка вчителя, а на 4-5 приходила мама Ірина і сиділа з донькою в класі. З цього року асистент вчителя працює на повну ставку. Мама Яни зізнається, що все не так страшно, як здавалось спочатку.
«Коли ми йшли в перший клас, було питання, яку програму рекомендують. Мови немає, вказівного жесту теж, до писання – протест. Ми готові були починати із найпростішої, бо програму можна коригувати. На щастя, влітку, перед школою, Яна почала використовувати вказівний жест і тепер може показувати відповіді по надрукованому тексту. В результаті ми за рік освоїли значно більше з рекомендованої програми», – каже жінка.
Останні коментарі