Монстр, а не дитина! Про шкільну дезадаптацію та вигоряння дорослих

«Дуже часто я чую від батьків та інших дорослих (родичів, вчителів, вихователів, тренерів тощо), що діти не піддаються впливу, що з ними нічого не можна зробити, що на них не діють жодні заходи. І тут вже всі засоби годяться – можна накричати, обізвати, вдарити. А тоді – «Що ви від мене хочете? Він довів мене, інакше з ним не впоратися!», – пише у статті для «Освітнього маркера» дитячий і сімейний психолог Юлія Букіна. Фахівчиня пояснює, чому діти поводяться погано та бувають некерованими, і чому дорослим важливо піклуватися про себе, щоб не зриватися на дитині. Далі – пряма мова психолога з описом випадка з практики (усі імена, обставини та подробиці змінено, співпадіння випадкові).

 

«Як ваші справи?», – кожної зустрічі питаю Тетяну, маму першокласника Вовчика. З Вовчиком ми працюємо над корекцією поведінки. Перший клас з його чітким розкладом уроків, регулярними дзвониками, правилами, вимогами та нескінченними завданнями дається хлопчику дуже важко. Він не може зосередитися та всидіти на місці, не завжди реагує на прохання дорослих, викрикує  правильну відповідь, не дочекавшись, коли викличе вчителька. Виконати завдання у зошиті до кінця хлопчику не вдалося ще жодного  разу. На перервах це не Вовчик, а цілий ураган – літає коридорами,  кричить на весь голос, штовхається, може затіяти бійку. Дома справи не краще. Режим дня кудись подівся, хлопець почав хамити батькам, ігнорувати прохання, а виконання домашніх завдань забирає багато зусиль і часу у всієї родини.

Ситуація з Вовчиком досить типова для першокласників і носить назву шкільної дезадаптації. Не будемо про неї зараз, це вже зовсім інша історія. Якщо коротко, це погіршення поведінки дитини у процесі пристосування до нових умов шкільного життя. У деяких дітей, враховуючи їх особливості, дезадаптація може проявлятися досить складно, як у Вовчика, наприклад.

«Чи вдалося вам впровадити ті рекомендації, що ми розглянули минулої зустрічі? Які питання виникли?», – щоразу звертаюся до мами Вовчика. Одного разу Тетяна, залишивши сина почекати у коридорі, зі сльозами на очах зізналася: «Я його побила! Вперше за життя! Не втрималася, розумію, я погана мати! Але ж він довів мене. Ми не можемо з ним впоратися! Монстр, а не дитина!».

Дуже часто я чую від батьків та інших дорослих (родичів, вчителів, вихователів, тренерів тощо), що діти не піддаються впливу, що з ними нічого не можна зробити, що на них не діють жодні заходи. І тут вже всі засоби годяться – можна накричати, обізвати, вдарити. А тоді – «Що ви від мене хочете? Він довів мене, інакше з ним не впоратися!».

Така ситуація «демонізації» дітей дорослими для виправдання своїх дій,  коли дорослий не може впоратися з ситуацією, на жаль, досить розповсюджена.

Але давайте розберемося, як же все насправді.

Є така психологічна аксіома: у взаємодії, де беруть участь дві сторони, відповідальні за те, що відбувається, обидва учасника! А у взаємодії дорослий-дитина більша відповідальність лежить на дорослому. Скажу більше, у цій взаємодії дорослий-дитина керує подіями та ситуаціями ЗАВЖДИ дорослий! Завжди!

Я ні в якому разі не виправдовую поведінку дітей. Як мама та як дитячий психолог дуже добре знаю, якою нестерпною, важкою, настирливою, вередливою, сердитою, неслухняною може бути дитина.  Але ж дитина мала, не має досить досвіду, знань, вмінь, сил, розуміння, а натомість може мати особливості нервової системи, дефіцити розвитку певних психічних функцій, негативний приклад тощо. І якщо поведінка дитини «погана», то це не навмисне. А тому, що дитина не може з чимось впоратися, в неї не виходить інакше, вона не має сил себе стримувати, або, навпаки, робити швидше чи краще. І так, якщо це повторюється часто чи довго, жодні дії не дають змін, то це може дратувати та виснажувати.

Повернемося до нашого Вовчика. Як з’ясувалося ще на початку нашого знайомства, поведінка хлопчика було зумовлена особливостями його нервової системи. У дитини СДУГ – синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Такі дітки у нових, незвичних умовах, перевантажених враженнями, будуть мати поведінку, як у Вовчика. Але не тому, що вони хочуть так себе вести. А тому, що їх мозок, маючи певні особливості у роботі, не може працювати звичним чином, і це відображається на поведінці дитини.

Чому дорослий відповідальний у цій ситуації? Бо він старший, розумніший, має більше усвідомлення, досвіду, знань та вмінь у різних сферах життя, розуміє наслідки тих чи інших дій, знається на власних та чужих емоціях і вміє підпорядковувати свої, може себе контролювати.

Чому ж тоді такі розумні, мудрі дорослі, що так багато знають та вміють, не можуть дати ради з дитиною? Чому поведінка дитини, яка не може  вдіяти інакше, так дратує дорослого, що аж очі лють застеляє та «руки чешуться», і кудись дівається контроль?

Справа у синдромі вигоряння. Або ж емоційного та психологічного виснаження.
Найчастіше синдром вигоряння зустрічається у лікарів, педагогів, психологів, співробітників служб порятунку, call-центрів та інших представників професій, де є постійне спілкування з людьми. Часто такий стан може бути у батьків дітей з особливостями розвитку. Однак будь-хто з нас може зіткнутися з синдромом вигоряння в той чи інший період життя.

Отож, на які ознаки треба звернути увагу дорослим, або які симптоми емоційного вигоряння: ·         негативний настрій по відношенню до звичних завдань, відсутність креативності та мотивації, незадоволеність роботою;·         швидка стомлюваність, постійна втома і виснаження;·         зниження кількості та якості персональних досягнень, недбалість;·         почуття провини і незатребуваності;·         уникнення відповідальності та вирішення проблем, спроби виправдати себе;·         цинізм, заздрість, спалахи агресії або байдужість до колег, клієнтів, пацієнтів, дітей;·         негативна оцінка себе в контексті певної діяльності.
Іноді з’являються фізичні симптоми:·         зниження імунітету; ·         головний біль;·          проблеми зі сном; ·         порушення в роботі шлунково-кишкового тракту; ·         спроби регулювати настрій алкоголем, іншими речовинами. .

Чому ж так стається, які причини призводять до появи таких станів:

  • тривала робота в напруженому темпі;
  • високі навантаження, зокрема емоційні;
  • важкий колектив і контингент людей/ дітей;
  • відсутність відпочинку та часу на відновлення;
  • відсутність належної винагороди за непросту роботу;
  • невирішені питання особистісного рівня;
  • нерозуміння або/чи ігнорування задоволення своїх особистих потреб, бажань, мрій.

 

 

Якщо деякі з перелічених пунктів – про вас, це привід замислитися. Чи задоволені ви якістю своєї роботи? Чи достатньо відпочиваєте? Чи давно займалися своїм хобі? Що турбує вас у житті? Як ви відновлюєте свої сили? І коли востаннє це робили?

Відповідальність завжди лежить на дорослому. Ми всі – батьки, родичі, вчителі, вихователі – повинні піклуватися про наших дітей. Непосидючих, вередливих, неслухняних, агресивних, неуважних, полохливих, голосних, незадоволених, але ж – дітей. Які потребують нашої допомоги та можуть заявляти про це досить дивним способом – негативною поведінкою. Тому ми повинні не забувати піклуватися й про себе, щоб не дійти до тих ситуацій, коли в нашій некерованій поведінці стануть винуватими діти.